Розділ 12. МІСТЕРІАЛЬНІ ОСНОВИ ВИРАЗНОСТІ ФРАНЦУЗЬКОЇ «ВЕЛИКОЇ ОПЕРИ»

Іще на початку ХХ століття Лесь Курбас зазначав: «Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первоформи – релігійного акту. Воно все-таки по суті – акт релігійний […] Воно – могутній засіб перетворення грубого в тонке, підняття в вищі сфери, перетворення матерії. Тоді справді театр – храм…» [6, с. 51]. У цих словах видатного представника українського та світового театру
минулого століття фактично узагальнена літургійно-містеріальна природа театрального мистецтва, показова для всіх форм його існування, зокрема й у вигляді музичного театру. В дисертації В. Осіпо-
вої «Християнсько-містеріальний континуум оперного мистецтва: генезис, еволюція, перспективи» [13] обґрунтовані містеріальні підвалини художніх проявів образів, закладені початковим етапом
історії християнства й виявлені в оперній класиці різноманітних національних шкіл XVII–XX століть.
Показово, що «містеріальний континуум» визначає семантику найбільш яскравих, кульмінаційних зразків оперного мистецтва на всіх етапах його існування. Серед них ваґнерівський «Парсифаль», що є вершиною не тільки творчості композитора, а й духовних шукань німецького музичного театру загалом. Типологія містерії визначила жанрову специфіку багатьох зразків слов’янської опери та сценічних дійств рубежу XIX–XX століть.
Аналогічні прагнення повернутись до духовних першоджерел характеризує задум «Мучеництва св. Себастіяна» К. Дебюссі, ораторіально-сценічні задуми А. Онеґґера («Жанна д’Арк на вогнищі») та ін. Так, від XIX до початку ХХ століття було створено низку містеріальних композицій, що усвідомлювалися в проєкціях науково-технічної революції та психології підсвідомості в якості носіїв парадигми музично-сценічних творів. Символічним у цьому плані виступає завершення ХХ століття, що ознаменувалося появою грандіозної опери-містерії О. Мессіана «Святий Франциск Ассизький».
Суттєве місце в наведеному переліку займають зразки французького музичного театру, жанрові метаморфози якого в різні часи так чи інакше перетиналися з релігійними настановами середньовічного духовного театру, зокрема й містерії. Найпоказовішим у цьому плані є жанр «великої» французької опери, репрезентований іменами Дж. Меєрбера, Ж. Ф. Галеві, що поєднала
в собі з одного боку вікові духовно-релігійні традиції французької культури, з другого – дидактико-етичні позиції французького історизму першої половини XIX століття та християнські настанови культури цього періоду, узагальнені в стилістиці романтизму та бідермаєру. Масштабність, усеосяжність, видовищність і сценічна затребуваність зразків «великої» опери в умовах музичного театру сьогодення спонукають до ретельнішого вивчення типологічних ознак цього жанру та їхньої духовної складової, що й обумовлює актуальність теми представленої статті.
Вітчизняна бібліографія щодо містеріальних настанов французького музичного театру, зокрема «великої» опери, на відміну від зарубіжних першоджерел, представлена поки невеликою кількістю
робіт, більшість яких стосується частіше конкретних творів репрезентантів цього жанру. Сукупний погляд на історію буття містерії та її провідну роль у формуванні оперної поетики представлений
у згадуваній вище дисертації В. Осіпової [13], у дослідженнях Шан Юна [20]. У працях П. Михаліцина [9], V. Cottas [25], A. Vogt [34], O. Cargill [23] знаходимо цікаві узагальнення щодо візантійської
генези містерії та її літургійних настанов. З урахуванням духовно-міфологічної природи мистецтва романтизму актуальною в межах цього дослідження є робота О. Рощенко [14], що досліджує
змістовні аспекти «нової міфології» західноєвропейської культури названого періоду та її стильового спрямування.
Суттєвим для проблематики представленого дослідження також є розвідки з історії французького музичного театру або супутні їм, серед яких вирізняємо роботи В. Даньшиної [2], М. Черкашиної
[5; 19], В. Жаркової [4], J. Newman [31], що стосуються буття французької опери XVII–XVIII століть і її репрезентантів. Їх доповнюють дослідження, пов’язані з її буттям та вокально-виконавською
специфікою вже у XIX столітті [1; 17; 15; 16; 24; 27; 28].
Бібліографія щодо творчості «класиків» «великої» опери – Дж. Меєрбера та Ж. Ф. Галеві – в українському мистецтвознавстві поки що представлена кількома роботами О. Енської [3; 21; 22],
К. Лайх-Галана [7], Шан Юна [20], тоді як зарубіжні джерела [26; 29; 30; 32; 33; 35] представляють розгорнутішу інформацію про історичні метаморфози цього жанру та його буття в театральній практиці.
Проте питання щодо ролі містеріальної складової «великої» опери, яка визначає її духовний підтекст та інтонаційно-драматургічні показники, актуальні як у середині XIX століття, так і в умовах сучасного музичного театру, поки що залишається відкритим.
Отже, мета представленої статті орієнтована на виявлення містеріальних «виходів» у типології «великої» французької опери на прикладі музичного театру Дж. Меєрбера і Ж. Ф. Галеві. Наукова
новизна роботи визначена тим, що в ній уперше узагальнено містеріальну складову «великої» французької опери, сформовану на тлі еволюційних шляхів розвитку французького музичного театру
XVII–XIX століть і його духовно-смислових показників, що сягають традицій середньовічної містерії та її візантійських витоків.