Розділ 6. СПІЛЬНІСТЬ ПРАВОСЛАВНИХ ЗАСАД ІСТОРИЧНОЇ МІСІЇ УКРАЇНИ ТА ВАЛАХІЇ- МОЛДОВИ В МЕТАФІЗИЧНИХ ВИЯВЛЕННЯХ ПОДІЙ ХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТУ

Причиною обраної теми й актуальним показником її змісту є культурне буття сьогоднішньої України, для якої прикордоння з Молдовою створює реальність територіальної та культурно-етнічної взаємодії. Обраний ракурс дослідження культурних контактів цих країн цікавий перетином наявних народних і професійних традицій. Присутність цієї контактності в історичному минулому зафіксована в авторитетних джерелах, хоча поки що не стала предметом спеціального дослідження в осяганні всієї сукупності тих культурних контактів від глибокої давнини до Нового часу.
Спонукальним стимулом написання цієї роботи стало ніби випадкове висловлювання персонажа з «Гайдамаків» Т. Г. Шевченка: «…А що б то за кобзар був, якби не волох» [19, с. 80].
Головний герой поеми – повсталий народ. Як справедливо вказує у своїй роботі А. Кантемирова [8, с. 3], поет, спираючись на історичну правду, показує не лише масовість руху гайдамаків, а й соціальну та національну неоднорідність повстанців. Адже до боротьби стали не лише різні верстви українців, насамперед просте козацтво, старшина, а й люди інших національностей (молдавани-волохи). Недарма в пісні Кобзаря міститься заклик до єднання народів:
Ой волохи, волохи,
Вас осталося трохи;
І ви, молдавани,
Тепер ви не пани;
Ваші господарі –
Наймити татарам,
Турецьким султанам.
В кайданах, в кайданах
Годі ж, не журіться;
Гарно помоліться,
Братайтеся з нами,
З нами, козаками...
                                      [19, с. 80]
Шевченкова констатація єдності волохів і українців у вибуху Гайдамаччини має свої паралелі до численних перетинів представників тих націй у становленні Православ’я на Сході й Півдні Європи, що й простежувалося у працях І. Анцупова, Е. Дзюби, В. Котлярова, М. Мохова, Є. Руссева та інших дослідників середини і другої половини ХХ століття, згодом надихнуло на парадоксальні, на перший погляд, висновки Є. Паскаря [13]. Але ті історичні накопичення минали етапи архаїки бойової контактності латинян і слов’ян в античності, а згодом обходили православно-віросповідальні корені співпраці вказаних націй на рівні державно-церковних взаємодій.
Виконаний нарис спрямований на виявлення історичних підстав оспіваної Т. Шевченком єдності України й Молдови як опору православних націй ісламістській експансії й відповідно до статусу православного лицарства Запорозької Січі у зберіганні віросповідальних традицій Візантії. Методологічним ґрунтом виступає герменевтично-описовий підхід мистецтвознавства
культурологічного спрямування, як-от представлене в роботах О. Гиси, О. Маркової, О. Муравської, а також історично-фактологічний аналіз, утілений в роботі С. Шумила та ін. науковців
України. Новаційним моментом роботи, що вибудуваний у дослідженні А. Кантемирової [8], постає висунення історичної закономірності християнсько-православної усвідомленості історичних
подій в Україні й Молдові, в центрі яких опиняються тісні відносини політичних і церковно-охоронних щодо Православ’я акцій XVI-XVIII cтоліть. А загалом постає діахроніка дій лицарства в ім’я Православ’я як усвідомлення єдності різних націй у сповіданні прийнятої Віри.