Розділ 19. СИМВОЛІЧНІ Й ФОРМАЛЬНІ КЛАСИЧНІ ВИМІРИ КАМЕРНО- ІНСТРУМЕНТАЛЬНОЇ АНСАМБЛЕВОЇ МУЗИКИ ХХ СТОЛІТТЯ І СЬОГОДЕННЯ

Ансамблева гра є показовим виміром мистецтва минулого й попередніх століть. Популярна сфера й маскультура, що найгнучкіше реагують на «запити часу», чітко змінили установки із сольного на ансамблеве музикування. Найнаочніше це продемонструвала сфера «молодіжної» рок-музики, коли буремний початок того «рок-потоку» в особах Е. Преслі і Б. Дилана виявив артистичний індивідуалізм творчого самоствердження, тоді як європейські зірки цього стилю ділами англійських «Бітлз» і шведських ансамблів указали оригінальний поворот мистецтва, що відсторонив особистісність висловлення на користь ансамблевої злагодженості й контактності з фольклорними, а то й безпосередньо церковними навичками співу.
Цю останню лінію щиро підхопив європейський Схід, відзначивши світовий рівень білоруських «Піснярів», а українські знамениті ансамблі «Сретение», «Піккардійська терція» та інші продемонстрували чутливість саме до духовно-церковних точок рокової хвилі. А цей напрям ансамблевості в інструментальному поданні в популярній і роковій інтерпретаціях ніколи не
порушувався, тим більш у вітчизняних традиціях, в яких заповіт «троїстих музик», що відверто моделювали кантову співочу трирядність, яка супроводжувала українців від народження до
весілля й під час суттєвих славних діл на життєвому шляху, став формальним і змістовим тлом національного музикування.
Ансамблевість інструменталізму стала відмітною рисою мислення українських композиторів ХХ і ХХІ століть, наслідуючи традиції Нового часу й особливо величної для музики романтичної доби. Але була реакція й на зміни, що готувалися в доренесансній і ренесансній історичних сферах і живили «неоготику» бароко, а згодом необарокові виходи в мистецтві недавнього минулого й сьогодення. І ці нетрадиційні прояви музичної виразності – неформальні, бо вони ніби «ігнорують» форму (про це
у Т. Полянської, коли тріо-сонату принципово виконували чотири, а то й п’ять музик [13]), надзвичайно цікаво проявляються в музиці, написаній для народних академічних інструментів,
генеза яких здебільшого виводить на ренесансну і доренесансні епохи (про це – в дисертації автора цього нарису [8]).
Вказане заохочує теоретичні розвідки щодо ансамблевих побудов для «різнорідних» ансамблів сучасності та їхніх барокових коренів, що й зумовило вибір теми цього дослідження.
Спрямованість цього викладу – на зрозуміння тенденції вирізнення символічних засад ансамблевого мислення, при тому що класичні показники ансамблевої класифікації виходять із матеріальної кількісності закріплених партій.