Розділ 17. СИМВОЛИ СТАРОВИННОЇ ЦЕРКОВНОЇ ПОЛІФОНІЇ У ХХ СТОЛІТТІ Й ПОЛІФОНІЧНИЙ ЦИКЛ К. КАРАЄВА

Поліфонізм мислення постав синонімом музичної виразності у ХХ столітті, причому відмова від гармонічної класики компенсувалась узагальненням як барокової інструментальної поліфонії, так
і відродженням старовинної церковної так званої контрастної поліфонії, котра безпосередньо стосується видів підголоскової й бурдонної поліфонії в народних традиціях різних європейських країн,
а також контактує з гетерофонією та ритмо-поліфонними побудовами неєвропейських народів. У цьому плані показовою виступає спадщина азербайджанського високоталановитого композитора
К. Караєва, який усвідомлював контактність національних традицій з поліфонно-гетерофонними принципами світового музичного фахового вжитку – через опертя на модальні лади, які здатні регулювати інтерваліку горизонталі й вертикалі в єдності відповідних смислових взаємодій. Універсалізм поліфонного мислення у ХХ столітті допускає «оминати» закономірності «малої сюїти»
прелюдії-фуги, відновлюючи «фантазії» ранньобарокової абсолютизації фуги, яка становила самозначущість інтелектуального начала в музичному вираженні, й абстрагуючись від «почуттєвості»
вираження в секуляризованому музичному світі XVIII-XIX віків.
У результаті символіка віросповідальних установок становить провідний шар вираження в циклі К. Караєва, який, на відміну від свого вчителя Д. Шостаковича, написав цикл Фуг як самодостатню якість вираження в демонстрації інтелектуалізму в національному здобутку музичних побудов. Численні описи названого твору орієнтуються на пошуки уподібненості тематизму фуг мелодійним формулам азербайджанської національної мелодійності, ігноруючи вказаний ранньобароковий комплекс довіри
до самозначущості поліфонічної інтелектуальності в К. Караєва, але який став тематичним ядром аналізу вказаного твору в цьому нарисі. Методологічне тло аналізу спирається на інтонацій-
ний підхід герменевтичного нахилу, як це зафіксованого у працях Д. Андросової, О. Маркової, О. Муравської, О. Олійника та інших науковців. Результатом аналізу є усвідомлення авторами першості
атестації смислу «12 фуг» К. Караєва як дітища ранньобарокового стильового принципу варіацій-фуг на тему фуги, що відкриває цикл, витоку наступних п’єс цього роду, а також невідривність того стильового вибору від клавірного («проклавесинно-прочембального», див. [1]) трактування фортепіанної фактури викладу.