Розділ 5. РИТУАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК СПОСІБ ТРАНСЛЯЦІЇ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ

Сучасне посткультурне європейське суспільство – це світ, де досягнуто максимальної якості життя, але втрачено зв’язок з апробованими часом традиціями й насамперед із їхніми раціонально
диференційованими складовими. Це визначає необхідність виробити нові орієнтири та принципи буття людства, культурний стрижень яких формується через ритуальну сферу. В умовах, що
склалися, ритуальна діяльність стає важливою формою культури, символічні основи якої забезпечують збереження і трансляцію культурних цінностей, виступаючи важливим чинником упорядкування накопиченого людством духовного досвіду.
Розкріпачення ритуаліки як феномена в постмодерні – у посткультурному ареалі – свідчить про потребу в активізації пошуку і творчої результативності в ньому. Посткультурний стан умів –
це відмова від раціонально визначених розподілів, це довіра до містичних актів і впізнавання надособистісно-ритуально виражених структур у процесі й результатах творчості, що становить
головний предмет статті.
На сучасному етапі розвитку наукових знань з’явилися нові теоретичні напрямки вивчення ритуалу. Здійснений аналіз наукових джерел, присвячених проблемі ритуалу, дозволив довести, що
її осмислення відбувалося з позицій різних сфер гуманітарного знання: аналітичної психології (Е. Берн, З. Фройд, К. -Ґ. Юнґ та ін.); соціології (М. Вебер, Г. Ґарфінкель, І. Гофман, Е. Дюркгайм,
Ґ. Зіммель, М. Мосс, Н. Еліас, Л. Ворнер та ін.); етнографії, етології, фольклористики (А. Байбурін, В. Пропп, В. Топоров, С. Токарєв та ін.), соціальної філософії (О. Бикадоров, І. Віктор, Е. Мельник,
В. Нечипоренко, Г. Нівня, О. Пасічник, О. Яговдик та ін.). Актуалізація дослідницького феномена з позицій культурологічного знання, інтегративний характер якого дозволяє осмислити його
в умовах сучасного стану посткультури, виявити закладені в ньому механізми для збереження та трансляції культурних цінностей (Р. Бенедикт, А. ван Ґеннеп, Б. Маліновський, М. Мід, А. Редк-
ліф-Браун, Ед. Тайлор, В. Тернер, Дж. Фрезер та ін.). Але аспект ритуального стрижня творчої діяльності не потрапляв до зони особливого інтересу дослідників. Бачиться важливим обґрунтування
ролі ритуалу в людському бутті як культуротворчого, виховного організаційного чинника, його здатності трансформувати вплив на особистість і надособистісні культурні єднання – в дусі віталістських підходів одного із засновників культурологічного знання О. Шпенґлера. Цим обумовлений вибір теми статті: «Ритуальна діяльність як спосіб трансляції культурних цінностей».
Таким чином, проблема збереження, репродуктування і вибудови культурних цінностей постає на кожному історичному етапі в новизні конкретної культурної позиції, яка потребує усвідомлення витоку і принципів формування того феномена. Розробки видатних культурологів і мистецтвознавців (див. праці Е. Дюркгайма, М. Еліаде, Ф. Топорова, П. Флоренського та ін.) звертають увагу на ритуально-організаційну діяльність як ту, що запускає механізм культуротворчості у векторі потреб соціуму. В цьому нарисі поставлено завдання виявити культуротворчий потенціал ритуалу як символічної форми культури, що забезпечує трансляцію культурних цінностей, зокрема через мистецькі надбання.
Поняття «цінності» вперше торкнувся у своїх філософських працях І. Кант у XVIII ст., позначаючи належне і відрізняючи його від сущого, того, що є [4]. У другій половині XIX ст. поняття цінності, маючи на увазі під нею значущість чого-небудь для людини, вводить німецький філософ Г. Лотце [7]. В цей же час з’являється самостійна наукова дисципліна – аксіологія.
Філософи-неокантіанці В. Віндельбанд і Г. Риккерт уперше створили теорію цінностей, в якій представили їх як феномени культури, де культура є простором актуалізованих значень. А ці
останні Л. Вайт визначав як символи, що створюють єдиний універсум культури [4]. Прийнята в статті концепція культури як сфери ідеальних вимірів зумовлює її розуміння як системи цінностей, втілених у різних її формах – ідеях, нормах моралі, творах мистецтва, освітніх акціях.